пʼятницю, 6 травня 2016 р.
Історія України
Історичні назви українських територій[ред. • ред. код]
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росіявживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територієюКозацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського іГалицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.[2]
Доісторичний період[ред. • ред. код]
Кам'яний вік[ред. • ред. код]
Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тисяч років тому[4]. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому.[5] У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці[6]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського і вюрмського[7], які формували природні зони України: тундру,лісостеп і степ.[8]
Люди сучасного типу — Homo sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців.[8] Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи.[8] Серед них особливо виділяють природний останецьКам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони[9].
Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення[10]. Проте криза привласнюваного мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворювальних форм: рільництва і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Настала нова доба неоліту, яка тривала протягом 6—4 тисячоліть до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я[11].
Початок доби металів[ред. • ред. код]
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була лісостепова Трипільська культура (4000—2100 до н. е.). Її носії будували протоміста, мали гончарські печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер хліборобства, який розпорошив сили трипільців[12]. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800–2300 до н. е.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають аріїв,індоєвропейців[13]. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні постає Катакомбна культура (2300–1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з хліборобською Культурою шнуркової кераміки (2300–1700 до н. е.), що займала територію Північно-Західної України[14]. Після XVII століття до н. е. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700–1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а Культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700–1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів[15].
На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.
Перші кочовики Північного Причорномор'я[ред. • ред. код]
Близько 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріплені городища. Їхнім головним заняттям були військові походи. Ці люди одні з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.
Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. до н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. до н. е. Таври займалися скотарством, рільництвом та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-орачів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання, відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї
Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати, у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль у житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго сармати воювали з Римом.
Давньогрецькі колонії[ред. • ред. код]
Приблизно в VII ст. до н. е. греки почали закладати перші колонії на Північному Причорномор'ї. Серед міст, що їх заснували греки, були: Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (на Південному Бузі), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія. Ці держави були демократичними або аристократичними за устроєм. У цих містах панували рабовласницькі відносини. Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Права у полісі мали лише повнолітні чоловіки-греки, уродженці міста. Колонія складалася власне з полісу та сільськогосподарських округів. Міста оснащено водогоном та водостоком, були поширені ремесла й торгівля. Міста карбували власні монети.
Боспорська держава (V ст. до н. е. — IV ст. н. е.) займала територію сучасного Керченського та Таманського півострова. До складу царства увійшли такі міста, як Феодосія,Фанагорія, а столицею був Пантікапей. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн. пудів зерна. У I ст. до н. е. відбулося об'єднання під владою понтійського царяМітрідата VI більшості Північного Причорномор'я, але він зазнав поразки від римлян.
Нащадки давніх греків мешкали у Криму аж до кінця 18 ст., коли за наказом Катерини II їх було насильно переселено у Приазов'я
Готські часи[ред. • ред. код]
Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. на цю територію вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до заснування Готського королівства (Гетика) зі столицею «Данпарстад» (городище біля с. Башмачка в нинішній Дніпропетровській області). Деякі вчені[16] вважають, що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець II — середина V ст. н. е.) — одного з найцікавіших явищ у дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їх географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, зафіксовано, що саме в цей час на території України уперше стали використовувати гончарний круг та залізні лемеші, запровадилисклоробне виробництво, всебічно розвинули металургію та різноманітні залізообробні ремесла.[17] Цю державу знищили у 375 р. н. е. кочове азійське плем'я гунів, що невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла (помер 451). Після кількох поразок від римлян і союзників вона втрачає силу і розпадається.
Східні слов'яни у давнину[ред. • ред. код]
Прабатьківщина слов'ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Етнонім слов'яни вперше використовують візантійські автори.Йордан сповіщає, що у VI ст. вже були три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і булгари[Джерело?], або склавини (Подунав'я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та булгари початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.
Між V—VII ст. на території склавинів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Серед них: поляни — на Київщині й Канівщині, деревляни — на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі — на південь від полян, у Південному Подніпров'ї і Побужжі, тиверці — у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби — у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати — у карпатському регіоні, сіверяни — на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров'я з лівого боку Дніпра заселяли алани і булгари, залежні від заснованого у VII ст. булгарскими народами Хозарського каганату[18].
Другою половиною IX ст. датуються дані арабських джерел про формування у Східній Європі трьох політичних утворень: Куявії — Київська Русь, Славії — північні слов'янські землі з центром у Ладозі та Артанії — на нинішній Тамані. Останніми великими міграціями через територію України були болгарська та угорська, які вже припадають на часи існування нашої першої держави — Київська Русь.
Економічною основою східнослов'янських племен є родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської громади як об'єднання індивідуальних господарств. Слов'яни провадили осілий спосіб життя, що вимагало орне хліборобство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно мололи на зернотерках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. В релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.
Київська Русь[ред. • ред. код]
Утворення та становлення Великого князівства[ред. • ред. код]
Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який дістав назву «шлях з варяг у греки». Він починався від озера Ільмень, а далі проходив де малими річками, де волоком і Дніпром до Чорного моря. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому біля Києвапочинає формуватися певний союз племен.
Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руських царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства варяга Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгородузапросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родича Олега — який став регентом. Приїхавши до Києва у 882 році, він обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.
Київ стає столицею держави, яка об'єднує придніпровські землі та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії, за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та дало право безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігоря вбили древляни під час збору дані у 945 році. Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління побудовано багато замків й укріплень. Вона прийнялахристиянство.
Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (сину Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкоривв'ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенестистолицю, та Візантією. Але в 971 р. Святослав потрапив в облогу у фортеці Доростол. Йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва. Дорогою його вбилипеченіги біля дніпровських порогів.
Розквіт Русі[ред. • ред. код]
За роки правління Володимира Великого (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Володимир провів реформу місцевого самоуправління, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком протягом всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «змієві вали», що простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини».
Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019–1054). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там донині. 1037–1039 рр. створено перший літописний звід. Побудовано перші книжкові майстерні та засновано Києво-Печерську лавру — спроба створити уКиєві (на той час кількість населення міста сягає 50 тисяч) митрополію. Спорядив першу на Русі збірку законів — «Руська правда». Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому, що одружив своїх дочок з європейськими монархами.
Децентралізація влади та Ординська навала[ред. • ред. код]
Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» —«Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.
Зі смертю сина Мономаха Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини XII ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашевського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Усе це значно послабило могутню державу, що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування, зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237–1241 рр. і погромуКиївської Русі опиняється під важкою залежністю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність.
Галицько-Волинське князівство[ред. • ред. код]
Галицьке князівство відокремилося від Києва у 1097 році. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153–1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке й Волинське князівства існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх, утворивши Галицько-Волинське князівство. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року він прийняв корону від папи римського і стає першим королем на українських землях.
Литовсько-руська доба[ред. • ред. код]
Перехід українських земель до складу ВКЛ[ред. • ред. код]
До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII століття, у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.
В 1321 році литовський князь Гедимін в битві на річці Ірпінь розбиває об'єднану армію руських князів, після чого завойовує Київ, Переяслав, Білгород та інші ослаблені монгольською навалою міста, які змушені визнати його верховну владу. Тим не менш, до 1362 ( битва на Синіх Водах) зберігається виплата данини Золотій Орді.
1323 року помирають останні законні спадкоємці роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.
1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344–1345 рр. після нищівного походу польського короляКазимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.
У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі потрапили у поле зору династії Гедиміновичів. За князя Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Сіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі становили абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості панівної релігії.
Буковина з 1359 року відходить до Молдовського князівства під назвою Шипинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасноїУкраїни у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.
За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років —Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.
Із 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.
В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).
Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384),Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432–1437). Під час останньої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.
У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.
Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту[ред. • ред. код]
У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястів — Казимир III Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіґа. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера по боротьбі знімецьким Орденом — тодішнього великого князя литовського Яґайла Ольґердовича, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації, був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія, за якою Яґайлоодружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував землі Литви й Русі польському трону i привертав свій народ до святої Католицької Римської церкви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через це посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.
1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правителями. 1582 року відбувається досить важлива подія — папаГригорій XIII наказав виправити юліанський календар. За новим (григоріанським) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол, коли католики перейшли на новий календар, а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.
1596 року була підписана Берестейська унія, за якої утворювалася нова греко-католицька церква — з православними обрядами, але визнавалися догмати католицької церкви, а головою визнавався папа римський. Це викликало перехід у католицтво частини руської знаті, що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появу братського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою.
Українське козацтво[ред. • ред. код]
Утворення українського козацтва[ред. • ред. код]
Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, незаселений осілою людністю степ, який отримав назвуДике Поле. Своєрідними «дверима» в Поле з боку густо заселеного Середнього Подніпров'я були пороги — переривчасте гранітне пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів між теперішніми Дніпропетровськом i Запоріжжям. За порогами починавсяДніпровський Низ. Річище тут було засіяне безліччю островів, a сам Дніпро розділявся на рукави, утворюючи чисельні озера, затоки й протоки. Цю місцевість називали Великим Лугом. У цей час почали формуватися групи втікачів з території Речі Посполитої, які прибули сюди з різних причин. Основними були бідність, релігійний й національний гніт, напади татар, чи кримінальні переслідування.
Ці люди називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий, і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які становили безумовну більшість, тут було багато татар, московитів, поляків, угорців і німців. У 1492 р. вперше згадуються козаки-християни (кияни та черкасці), які в гирлі Дніпра розбійницьки напали на османський корабель. Аж до останньої чверті XVI ст. козацтво — це заняття i спосіб життя, a не соціальний статус. Життя в степу вимагало тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани.
Крим і становлення козацтва[ред. • ред. код]
1449 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджі Герай за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України протягом багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Османської імперії. Османське військо знищило присутність генуезців у Криму.
Татари не мали регулярного війська, але хан міг у будь-який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія нерідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою, коли річки замерзали, і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль, тому що набіги дуже рідко переростали на довгі кампанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.
Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво. Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.
Одним з лідерів, які об'єднали розрізнені ватаги воїнів українських степів, був Дмитро Вишневецький (Байда). Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу, яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, османську фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.
Після смерті Байди Вишневецького (1562) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1572 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія (1576–1586). У вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер укладає у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою «постанов з низовиками». За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, a гетьманом — Ян Оришовський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. Але козаки продовжували свої походи на Крим і османські фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках.
Події до 1648 року[ред. • ред. код]
Подібні козацькі кампанії призвели до того, що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад IIIпогрожував привести 200 тисяч вершників, якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу«Порядок щодо низовиків та України», що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань «вивести українних людей з Низу всіх». Але цій ухвалі не судилося справдитися. Натомість, спалахує конфлікт між козаками Криштофом Косинськимта Янушем Острозьким через землі Білоцерківського староства. Цей конфлікт переріс на першу невелику війну козаків з феодалами Речі Посполитої, який, між іншим, закінчився поразкою козаків, але продемонстрував усім, що з козацтвом відтепер потрібно рахуватись.
У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593-1606 рр. певна ставка робилася і на козаків. Під проводом Северина Наливайкакозацькі загони воювали в Молдові й Угорщині. Повернувшись з цих боїв, військо майже не мало ресурсів для існування, тому козаки пустились грабувати міста і села по Волині та Білорусі. Сил воювати з загартованим у походах військом у магнатів та шляхти не було, тож вже 1596 року вперше було вирішено пустити в дію регулярну армію, під проводом одного з найкращих воєначальників Речі Посполитої того часу, польного гетьмана Станіслава Жулкевського. Поразкою наливайківців завершилася перша справжня війна Речі Посполитої з козаками.
Перший же після розгрому повстання сейм 1597 р. оголосив козаків військовими злочинцями i ворогами держави. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пізніших схожого змісту, витікала з тієї цілком очевидної причини, що козаччина вже переросла межі урядового контролю, просякнувши все українське життя. До того ж впродовж перших десятиліть XVII ст. Річ Посполита була втягнута у три війни — зі Швецією, Московським царством i Османською імперією, a козаки складали боєздатне i, що головніше, дешеве військо, що фактично знову й знову поновлювало легальне становище Запоріжжя.
Козаки почали виконувати функції найманого війска, коли великі загони реєстровиків під проводом Самійла Кішки успішно воювали під час польсько-шведської війни в Лівонії у 1601–1602 р., a невдовзі широким полем козацької активності стали події так званої Московської смути i наступної за нею інтервенції Речі Посполитої до Московської держави.
Велику роль відіграли козаки і в Хотинській війні 1621 року під проводом Петра Сагайдачного, коли завадили османській армії, що складала 300 тис. воїнів, рушити на Річ Посполиту. Під протекцією Війська Запорозького за Сагайдачного був здійснений i такий вагомий суспільний акт, як відновлення православної церковної ієрархії. Відомий цей гетьман і своїми морськими походами.
Суперечки між козаками і поляками продовжували точитися і надалі. У 1635 році була споруджена фортеця Кодак з метою не допустити селян на Січ. Але це не призвело до покращення відносин. Українські землі того часу були свідком цілого ряду сутичок, повстань і війн.
Українська Козацька Держава[ред. • ред. код]
Хмельниччина[ред. • ред. код]
- Див. також: Українська національна революція 17 сторіччя
Ситуація у Речі Посполитій докорінно змінюється з появою Богдана Хмельницького. Ця людина змогла організувати небачений до того спротив польській владі. Взявши ініціативу в свої руки, він на початку лютого 1648 року розбиває залогу коронного війська, що знаходилася на запорізькій січі з 1638 року, і повертає реєстрове козацтво на свою сторону. Тоді ж козацьким колом його було обрано гетьманом Війська Запорізького. Одразу ж почались інтенсивні перемовини з татарами про взаємну військову допомогу. Всі ці події стали початком процесу, який увійшов в історію під назвою Хмельниччина.
Дочекавшись допомоги з Криму, Хмельницький рушив на коронне військо. Перша битва відбулася на річці Жовті Води (29 квітня), де зійшлося військо козаків та татар Тугая з військом коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефаном. Після перемоги козаки рушили на ставку обох гетьманів коронного й польного (Мартин Калиновський) біля Корсуня. Тут яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс. 25 травня поляки були розбиті вщент. Це викликало великий резонанс не тільки в самій Польщі, але й за кордоном.
Напередодні корсуньського зіткнення помер король Владислав IV. Тож вже в червні з ініціативи канцлера Єжи Ослоньського починаються переговори уряду з повстанцями. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у суперечках за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Армії зустрілися біля села Пілявці, й козаки значно переважали сили поляків та ще мали татарську кінноту на додачу. 23 вересня розпочався вирішальний бій. Він закінчився приголомшливою поразкою Речі Посполитої, Хмельницький отримав у свої руки багато гармат, пороху й коней. Ця перемога відкривала повстанцям дорогу на захід.
Армія рушила на Львів, взяла з нього контрибуцію, і 26 липня Хмельницький видав універсал про захист міста. Тим часом по всій території Галичини, Покуття, Волині селяни почали нищити маєтки шляхти. Основні ж сили рушили на Замостя, що відкривало шлях на Варшаву. Через цю загрозу сейм призначає воєначальником князя Ярему Вишневецького. Ця досить цікава постать стала ключовою у боротьбі з Хмельницьким. Впродовж лютого 1649 року, коли тривала облога міста, чисельність війська козаків значно скоротилось, почалась епідемія дизентерії, голод. У Польщі ж 17 листопада новим королем став Ян Каземір, і частина старшини висловилася за відновлення переговорів з урядом. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру:
- амністія повстанцям;
- 12-тисячний реєстр;
- відновлення козацького самоврядування;
- право вільного виходу в море;
- усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська;
- надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з старостів, розташованих там само.
Після попередніх переговорів Богдан Хмельницький зняв облогу й рушив до Києва. Він увійшов до міста 2 січня 1649 року як національний герой через золоті ворота. Переговори були поновлені у лютому 1649 року, де Богдан значно змінює свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.
Коротке перемир'я було важко дотримувати обом сторонам, тож вже 20 липня козаки розпочали облогу Збаража, де укрилося коронне військо, яке значно поступалося чисельністю війську Хмельницького, який у свою чергу разом з Іслам Гіреєм напав на військо короля, що йшло на допомогу захисникам Збаража біля містечка Зборова. Цей напад був повною несподіванкою для короля і коштував йому поразки. Ян Каземір був у скрутному положенні, тож було прийнято рішення розпочати переговори зханом. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його Козацькими пунктами. Облога Збаража була знята, і війська короля рушили у напрямку Львова, війська Хмельницького до Києва, а татари до Криму (при цьому вони нещадно брали ясир).
Але цим протистояння не скінчилося, і вже 28 червня 1651 року дві велетенські армії зійшлися знов біля міста Берестечка. На цей раз сили були майже рівні, але через зрадницькі дії татар та сильного тиску з боку поляків військо відступило до річки Пиляшівка. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун, через те що Хмельницького силоміць з собою забрав хан Іслам-Гірей. Під час виходу з оточення сталося непорозуміння між селянською й козацькою частиною війська, що призвело до катастрофи. Було знищено майже 8 тис. чоловік, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка.
Дивовижно, але вже 17 липня, після того як Богдан вирвався з ханського полону, він швидко зумів знову організувати військо й закріпитися у Білій Церкві. Натомість виснажена походом і спротивом населення з'єднана польсько-литовська армія більше не могла продовжувати боротьбу. Тому була підписана «Білоцерківська угода» за якою козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації).
Цей документ не був підписаний сеймом, тому що вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето. Це призводить до поновлення війни вже у квітні 1652 року, коли відбулася битва біля гори Батіг, де був здобутий реванш за програш під Берестечком. Зіткнення продовжувалися і наступного 1653 року. Але вже 11 (1 за старим стилем) жовтня дипломатія Богдана Хмельницького проявила себе у всій красі — Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами їх і землями під государя високу руку.
Переяславська рада[ред. • ред. код]
Перемовини про союз козаків з Московським Царством почалися ще у березні 1652 року. Вже в червні 1653 року Земський собор схвалив прийняття Козацької держави під царськупротекцію. 2 липня Олексій Михайлович відсилає грамоту Богдану Хмельницькому про рішення взяти Україну під царську руку. До козаків одразу ж рушило і посольство на чолі зВасилем Васильовичем Бутурліним. 8 січня у Переяславі була проведена старшинська, а згодом і військова рада. За її результатами український народ мав присягнути на вірність цареві, що і відбувалося по всій Україні протягом січня-лютого 1654 року. Не присягнули лише Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки, а також духовенство. Документально рішення ради було затверджено «Березневими статтями». Тепер більшість вчених схиляється до думки, що це було приєднання або протекторат.
Руїна (1657–1687)[ред. • ред. код]
Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу Українипо Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року,Вічний мир 1686 року). Автономна Козацька держава (Гетьманщина) тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.
Саме до цих часів можна віднести оформлення української націїї, бо до об'єднання з Московією мешканці Південної Русі вважали себе «руськими», але після об'єднання виявилося, що населення «Великої» та «Малої» Русі має дуже великі відмінності, щоб вважатися єдиним народом. І відтоді мешканці берегів Дніпра почали усвідомлювати себе спільністю, хоч і близькою до росіян (мова, релігія, історичне коріння), але все ж таки окремою, із своєю історією, культурою, мовою, традиціями. В подальшому імперський уряд всіляко намагався наявні розбіжності ліквідувати, позбавити населення українських (і білоруських) земель оригінальних рис, мови з метою влити його у склад титульної (російської) нації. «Малороси», «білоруси» і «великороси» вважались етнічними групами одного народу (росіян).
Гетьманство Івана Мазепи[ред. • ред. код]
- Див. також: Північна війна в Україні
У 1687 р. у наслідку Коломацького перевороту Самойловича було усунено, новим гетьманом було обрано Івана Мазепу. Мазепа намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Він зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією.
Але, прагнучі відновлення автономії Гетьманщини, у 1708 року Мазепа переходить на бік шведів, вступаючи до союзу з королем Карлом XII. Спільний військовий виступ Карла та Мазепи зазнає поразки під час Полтавської битви (1709). Іван Мазепа та Карл XII вимушені шукати притулок в Бендерах, на території Османської імперії.
Як помста за підтримку шведів, російська влада здійснює військові акції на території України — знищення гетьманської столиці Батуріна(1708), каральна експедиція в Україну (1709), знищення Запорозької Січі (1709).
Територія сучасної України у складі Російської імперії (1709–1917)[ред. • ред. код]
- Див. також: Глухівський період в історії України
У 1711 р. обраний новим гетьманом Пилип Орлик намагався відновити гетьманську владу на території Правобережної України. Діючи у союзі з шведським королем Карлом XII, Османською імперією та Кримським ханством, він здійснив похід у Правобережну Україну, який закінчився невдало для гетьмана.
Через підтримку Орлика правобережним козацтвом російська влада в 1711–1712 рр. провела примусове переселення (згін) населення з Правобережної України в Лівобережну, силоміць переселивши від 100 до 200 тис. осіб. Усі правобережні полки було ліквідовано, більшість осель зруйновано.
Обмеження автономії козацтва[ред. • ред. код]
Після переходу Івана Мазепи на бік шведів та походу Орлика, Петро І розпочав обмеження автономії Гетьманщини. У 1722 р було створено Малоросійську колегію, що значно обмежувала діяльність гетьмана.
Остаточно козацькі автономії (Гетьманщину, Слобідську Україну, Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760-80-х.
- В 1764–1765 було ліквідовано інститут гетьманства та автономний устрій Лівобережної України
- В 1763–1765 було скасовано полковий устрій на Слобожанщині
- В 1775 році остаточно ліквідовано Запорізьку Січ
Останнім гетьманом України в складі Російської імперії був граф Кирило Григорович Розумовський.
Катерина II в таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському дала такі установки: «Малая Россия, Лифляндия, Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушать ония отрешением всех вдруг весьма непристойно б было… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу».
Територіальні зміни[ред. • ред. код]
У результаті поділів Польщі (1772-95) Галичина перейшла під владу австрійських Габсбургів, а Правобережна Україна — Росії.
До кінця XVIII — початку XIX століття, Україна була в основному аграрним краєм.
Культурні обмеження[ред. • ред. код]
У 1862 році царський уряд заборонив українські недільні школи, яких було в Росії понад 100. Циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року істотна частина публікацій українською мовою була заборонена.
У 1876 році цар Олександр II видав Емський указ, яким обмежувалося використання української мови в Росії, заборонялося видання книг українською мовою, театральні постановки і т. д. Проте вже через 8 років, в 1884 році в Харкові було видано 4-х томне зібрання творів драматурга Кропивницького. Указ втратив силу в 1905 році у зв'язку із революцією.
Національне відродження[ред. • ред. код]
З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Тараса Шевченка; внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX століття виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.
Українські землі у складі Австрійської імперії та Австро-Угорщини[ред. • ред. код]
В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Османської імперії у 1774 році Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 року. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786–1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.
Під час революційних подій 1848–1849 рр. населення Буковини брало участь у низці селянських повстань, які очолював Лук'ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 р. в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 р. товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях. Після визнання 1862 року Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Урядовою було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 року. 3 1880-х років на Буковині розпочалося справжнє українське відродження, яке очолили представники народовського напрямку в суспільному русі — Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Є. Лігуляк, Микола Василько.
«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії[19]. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. 1775 року до королівства була приєднанаБуковина, відвойована у Османської Порти.
1795 року, завдяки ліквідації Речі Посполитої, Австрія приєднала до себе Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та значну частину східних етнічно польських територій. 1809 року вони всі, за винятком Кракова і Люблінської землі, увійшли до складу королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини[20][21]. 1815 року воно поповнилось Тернопольским краєм, яким поступилася Російська імперія. 1846 року королівство поповнилось вільним містом Краків, але 1849 року позбулося Буковини, що була виділена у окрему адміністративну одиницю[22].
Українська державність у 1917–1922 роках[ред. • ред. код]
Центральна Рада. УНР[ред. • ред. код]
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Народна Республіка.
Після Лютневої революції, 4 (17 березня) 1917 року в Києві, з ініціативи Товариства українських поступовців за участю політичних партій, кооператорів, громадських і культурних організацій була створена Центральна рада. Її головою заочно був обраний професор Михайло Грушевський, якого тимчасово заміняв В. Науменко. Значну частину членів Ради становили есери і меншовики[23]. Центральна Рада почала переговори зТимчасовим урядом Росії щодо умов входження України в демократичну Російську Республіку на правах автономії. Однак ці переговори були перервані Жовтневим переворотом у Петрограді, в результаті якого владу в Росії взяли більшовики. Наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 року більшовики Донбасу взяли владу в Луганську, Макіївці, Горлівці, Краматорську.
Центральна Рада 7 (20) листопада 1917 року проголосила Українську Народну Республіку. Для поширення свого впливу на південні губернії і Дон, що знаходилися під контролем отамана Каледіна, уряд більшовиків створює Південний революційний фронт під командуванням А. І. Антонова-Овсієнка. У першій половині грудня 1917 року загони Антонова-Овсієнка зайняли район Харкова. 24-25 грудня 1917 Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад і обрав Радянський уряд України. У грудні 1917 — січні 1918 в Україні розгорнулася збройна боротьба за встановлення Радянської влади. В результаті бойових дій війська Центральної ради потерпіли поразку і більшовики взяли владу в Катеринославі, Полтаві, Кременчуці, Єлизаветграді, Миколаєві, Херсоні та інших містах. Рада народних комісарів РРФСР оголосила Центральній Раді ультиматум з вимогою силою зупинити російських козаків і офіцерів, які йшли через Україну на Дон. У разі виконання вимог ультиматуму Україні була б втягненою угромадянську війну в Росії. У відповідь на ультиматум Центральна Рада 25 січня 1918 року своїм IV Універсалом оголосила про вихід зі складу Росії і про державну незалежність України. 29 січня 1918 року проти Центральної Ради почалося повстання в Києві.
8 лютого 1918 червоними військами під командуванням лівого есера М. А. Муравйова був узятий Київ. У Києві бандами Муравйова була здійснена жахлива різанина. Потім Муравйов взяв з міста велику контрибуцію і рушив далі — на Одесу. У лютому Радянська влада утвердилася по всій Україні. Однак наприкінці лютого — у квітні 1918 Україна була визволена німецькими військами згідно Брестської вимоги в обмін на продовольство і Радянська влада припинила існування в Україні до листопада — грудня 1918.
Українська Держава. Директорія УНР[ред. • ред. код]
В обстановці початку військової інтервенції Німеччини Центральна Рада послала свою делегацію на переговори до Брест-Литовська. 9 лютого 1918 делегація УНР підписала з Німеччиною мирний договір. Німці ввели свої війська в Україну.
29 квітня 1918 року у результаті державного перевороту на зміну соціалістам Центральної Ради до влади прийшов Павло Скоропадський — колишній генерал-лейтенант царської армії. На «з'їзді хліборобів» Скоропадський був обраний гетьманомУкраїни. Було прийнято нову назву країни — Українська Держава. Вона існувала у квітні — грудні 1918 року під протекторатом Німеччини. Але за цей короткий проміжок часу було введено свою стабільну валюту — гривню, засновано Академію наук та Катеринославський університет.
Після закінчення Першої світової війни і Листопадової революції у Німеччині, що невдовзі послідувала, уряд Скоропадського позбавився підтримки німців і був повалений антигетьманським повстанням під командуванням Симона Петлюри. 14 грудня1918 року була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Директорією. Першим Директорію очолив Володимир Винниченко, який вже очолював уряд УНР в 1917-18 роках. Але на початку 1919 року він та інші соціалісти були виведені зі складу Директорії і її фактично очолив головнокомандувач військ УНР, Головний Отаман Симон Петлюра. Фактично була встановлена військова диктатура Петлюри. Армії УНР боролися в 1918—-1920 роках з білими, червоними і махновськими силами.
Громадянська війна. УРСР[ред. • ред. код]
10 березня 1919 року, в розпал громадянської війни, більшовиками була проголошена самостійна Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР; у подальшому —УРСР) зі столицею в Харкові, що знаходилася у військовому союзі з РРФСР. До складу УРСР були включені губернії Новоросії, західна частина колишньої Області Війська Донського.Таврійська губернія відійшла до РРФСР.
Під час військових дій території південних губерній неодноразово переходили з рук в руки. Катеринославська губернія і Приазов'я деякий час перебували під контролем Селянської повстанської армії Нестора Махна, деякий час під контролем Армії Денікіна.
Навесні 1919 року північні губернії стали ареною боїв громадянської війни. У результаті наступу військ ЗСПР були зайняті Донбас, Катеринослав, Харків та Одеса. 31 серпня ними було взято Київ, уряд Петлюри перемістився до Вінниці, а потім — до Кам'янця-Подільського. Сільська місцевість Приазов'я та і Катеринославської губернії перебувала під владою загонів Нестора Махна. До осені 1919 наступ білих втратив силу і східна частина України знову потрапила під владу більшовиків. До грудня 1919 на більшій частині території України була встановлена влада УРСР.
ЗУНР. Акт Злуки. Українсько-польська війна[ред. • ред. код]
В результаті розпаду Австро-Угорщини в 1918 році на території Галичини була створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка 22 січня 1919 проголосила Акт об'єднання з УНР — Акт Злуки. Польща, яка в 1918 повернула собі незалежність, втрачену наприкінці XVIII століття, прагнула при цьому повернути собі українські землі, що колись їй належали. Це стало причиною українсько-польської війни.
На початок червня 1919 майже вся ЗУНР була окупована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Українська Галицька армія (УГА) контролювала лише правий берег річки Збруч, на східному кордоні між ЗУНР і УНР. 7 червня 1919 УГА почала Чортківську офензиву, в результаті чого війська ЗУНР просунулися до 24 червня впритул до Львова і Станіслава і зайняли Тернопіль. Проте 28 червня почався польський наступ і до 16 липня УГА була витіснена на свої позиції від 7 червня. Почалася поспішна евакуація УГА на лівий берег Збруча, і таким чином 18 липня 1919 УГА повністю втратила контроль над територією ЗУНР. Частина військ УГА опинилася у Чехословаччині, де стала відома під назвою «української бригади», однак основна частина армії, яка налічувала близько 50 000 бійців, перейшла на територію Української Народної Республіки.
21 квітня 1920 року Польща і Україна домовилися про те, що кордон має проходити по річці Збруч. Але фактично на той момент Петлюра вже не являв собою самостійної сили і міг існувати тільки при польській підтримці. Зі зникненням такої двома місяцями по тому УНР остаточно припинила своє існування.
Радянсько-польська війна[ред. • ред. код]
25 квітня 1920 року польські та українські війська атакували позиції Червоної Армії по всій протяжності українського кордону і до 28 квітня зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. 7 травня вони зайняли Київ.
Але вже в травні 1920 року радянські війська перейшли в контрнаступ. 12 червня вони захопили Київ, а вже в липні почали операції в Західній Україні.
Проте жодна зі сторін в ході війни не досягла поставлених цілей: Білорусь і Україну було поділено між Польщею і радянськими республіками, які в 1922 році увійшли доРадянського Союзу. За Ризьким мирним договором 1921 року Західна Україна увійшла до складу Польщі. Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини.
УРСР у 1922–1941 роках[ред. • ред. код]
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.
За даними перепису 1920 року населення Радянської України становило 25,5 млн осіб. З них сільських жителів 20,9 млн, а міських 4,6 млн.[24].
30 грудня 1922 року, підписавши Союзний договір, Українська РСР спільно з РРФСР, Білоруською РСР таЗакавказькою РФСР увійшла до складу СРСР — тоталітарної держави, яка керувалася обмеженим колом керівних осіб ВКП(б). Тривав процес втрати етнічних українських земель: у 1924 році Таганрог був переданий до складуРРФСР, поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини. З 1929 здійснено прискорену індустріалізацію, що вартувала багатьох тисяч життів, примусову колективізацію селянства, масовірепресії, голодомор 1932–1933, страта багатьох представників національної інтелігенції. Ці дії забрали життя близько 7-10 млн українських життів (тобто бл. 25-30 % населення Східної України).
Національний рух Визвольних змагань 1917–1921 років продовжував розвиватися не лише на західноукраїнських землях, але й на теренах центральної та південно-східної України. Відомим є, наприклад, повстанський рух у Холодному Ярі, який замовчувався радянською пропагандою
Землі Західної України у 1921–1939 роках[ред. • ред. код]
За переписом 1931 року на території Західної Україні проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків[24].
У цей час на землях Західної України, що увійшли до складу Польщі, здійснювалася політика полонізації, посилювався національний гніт. Відповіддю на нього став підйом націоналістичного руху.
З приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського тут установився авторитарний режим, відомий як «санація». Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. По відношенню до національних меншин проводилася політика «культурного придушення», яка восени 1930 переросла в масові репресії проти українського населенняГаличини і Волині («Пацифікація»). Підрозділи польської поліції та армії були введені в більш ніж 800 сіл, було заарештовано понад 2 тисячі осіб, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 Ліга Націй засудила дії польського уряду щодо українського населення.
У 1938–1939 автономна Карпатська Україна в складі Чехо-Словаччини була в результаті Мюнхенської змови і розділу Чехословаччини окупована Угорщиною.
Україна у роки Другої Світової війни (1939–1945)[ред. • ред. код]
Внаслідок Секретного додаткового протоколу про розмежування сфер інтересів до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом та наступного вторгнення СРСР до Польщі, в 1939 році до УРСР приєднана Західна Україна, а в 1940 — Північна Буковина і українська частина Бесарабії.
Одразу після окупації цих територій СРСР тут розпочалися політичні репресії.
15 березня 1939 року українці перші у Європі зі зброєю в руках стали на захист свободи, коли угорські війська почали наступ на Карпатську Україну.
1 вересня 1939 німецька авіація почала бомбардувати Львів, який тоді був у складі Польщі. Тоді в польській армї було більш ніж 120 тис. українців
- Див. також: Німецько-радянська війна
У роки німецько-радянської війни вся територія України була окупована німецькими військами (а південний захід країни — також і румунськими). На українських землях виникли такінацистські утворення, як Генеральна губернія та Райхскомісаріат Україна (з поділом на шість генеральних округ: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв іТаврія), було частково створено генеральну округу Чернігів і Харків, а також планувалася генеральна округа Юзівка. На окупованій Румунією частині південно-західної України виникли губернаторства Трансністрія та частково Буковина і Бессарабія.
На початку війни українські націоналісти співпрацювали з Німеччиною, сподіваючись на її допомогу у відновленні самостійності. Німецький терор в окупованій 1941 року Україні розвіяв ці сподівання. У результаті прихильники незалежності, зокрема Степан Бандера, були ув'язнені в концтаборах. Українці воювали з нацизмом у Червоній армії таВизвольному Русі. У роки війни на території Україні широкий розвиток отримав партизанський рух. Партизанські загони формувалися як з ініціативи радянських активістів, так і силами націоналістичних організацій. Утворена 1942 року УПА вела боротьбу і проти Німеччини, і проти СРСР (до початку 50-х років).
Німецька окупація в Україні відрізнялася особливою жорстокістю. Вал війни прокотився з краю в край Україною двічі — спочатку із заходу на схід, потім зі сходу на захід. За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб[25].
На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40-44% від загальних втрат СРСР[26]. На території України було зруйновано близько 700 міст і селищ та 28 тисяч сіл. Понад 10 мільйонів людей залишилися без даху над головою. Економіці було завдано великої шкоди.
У 1944 році територія України була звільнена від німецької окупації.
Україна у 1945–1991 роки[ред. • ред. код]
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Операція "Захід".
В 1945–1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43 379 чоловік віком до 25 років, із них 36 340 чоловік — у західних областях України. В 1946–1949 рр. було відправлено в заслання близько 500 тис. західних українців.
В умовах часткової лібералізації радянського режиму з кінця 50-х розпочався дисидентський рух, який було жорстоко придушено у 60-70-х роках. На західних теренах продовжувала існувати у підпіллі заборонена греко-католицька церква. Усередині 1980-х років українська нація знаходилась на порозі повної асиміляції. Але економічні труднощі неефективної та напівмілітаристської економіки соціалізму спонукали керівництво СРСР почати так звану «перебудову». 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР.
Україна незалежна[ред. • ред. код]
24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991. Сформувалася демократична політична система, закріплена Конституцією 1996 року. Непослідовні реформи з 1990 призвели до глибокої економічної кризи, яка ускладнює політичну ситуацію. Україна робить кроки на шляху інтеграції в Європейський Союз. Основні напрямки зовнішньої політики України були:
- Участь України в діяльності міжнародних організацій: 1992 р. — Україна стає членом Міжнародного валютного фонду, 1995 р.- Членом Ради Європи. 2000 р. — Україна — непостійний член Ради Безпеки ООН, 2004 р. — угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП).
- Ядерне роззброєння: 1994 — приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; 1996 р. — ядерні боєголовки вивезено з території України.
- Співпраця з Європейським Союзом (ЄС).
- Налагодження відносин з державами СНД: 1997 р. — Великий договір між Росією та Україною.
1990-ті[ред. • ред. код]
Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що потягло за собою загострення політичної ситуації. Було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ — 96, Народний Рух України — 20, СелПУ — 18 і СПУ — 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Леонід Кучма.
Вільні вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. У період правління Л. Кучми проведено певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва, національний прибуток за 1991–1994 рр. скоротився більш як наполовину (56%),карбованець страждав від гіперінфляції.
28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, яка закріпила здобутки суверенної України, підтвердила право людини на безпеку, здоров'я та самовизначення у власній країні. Також документ мав урегулювати повноваження законодавчої, виконавчої та судової влад. У вересні того ж року Національним Банком, який очолював Віктор Ющенко, введено національну грошову одиницю гривню. Стабілізація фінансової сфери була одною з передумов відродження економіки.
У березні 1998 року парламентські вибори проведено за новою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 — за списками від політичних партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65%), Народний рух України (9,4%; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6%), Партія зелених України (5,4%), Народно-демократична партія (5%; 17),Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7%; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4%).
Вибори Президента відповідно до Конституції призначено на 31 жовтня 1999 р. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. До другого туру потрапили діючий президент Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко. За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка — 38%.
Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено Віктора Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення і розпочалось економічне зростання. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також певні позафракційні депутати. Більшість підтримувала дії уряду Ющенка. Головою Ради став Іван Плющ.
2000-ні[ред. • ред. код]
16 квітня 2000 року відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за створення двопалатного парламенту, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Проте рішення референдуму так і не було втілено у життя.
Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Записи майора Служби безпеки України М. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, свідчили про причетність до цього й інших резонансних злочинів представників найвищих ешелонів влади. Вони стали причиною резонансного «касетного скандалу», який значно знизив довіру народу до влади. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла, а 18 учасників акції були засуджені від 2 до 5 років ув'язнення.
Та попри те, авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном. Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000–2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. 2001 р. відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок Віктора Ющенка «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».
Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01%), Блок «За єдину Україну!» (11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%. Вперше в історії незалежної України комуністична партія поступилася першим місцем у виборчих перегонах.
На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ (о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.
Помаранчева революція[ред. • ред. код]
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Помаранчева революція.
Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став тодішній Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000–2001 рр., прихильника реформ.
У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: Віктор Ющенко (39,26% голосів), Віктор Янукович (39,11%), Олександр Мороз (5,82%),Петро Симоненко (4,97%). Такий розподіл не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Після першого туру підтримати Ющенка закликали Олександр Мороз та Анатолій Кінах. Віктора Януковича підтримала Наталія Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзит-полів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».
Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.
Під час Помаранчевої революції Україна перебувала у центрі уваги світової преси. На переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — бл. 12 тисяч осіб. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року.
2010 рік[ред. • ред. код]
17 січня 2010 року відбувся перший тур президентських виборів в Україні, у результаті якого переможця виявлено не було. 7 лютого було проведено другий тур виборів, у якому перемогу з відривом у три відсотка над тодішнім Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко здобув опозиційний лідер Віктор Янукович. Це перший в історії України випадок, колипрезидента було обрано менше, ніж 50% голосів виборців.
11 березня було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим.
21 квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду синхронно ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації.
16 листопада 2010 року почалася Акція протесту проти Податкового кодексу, в багатьох містах проводяться масові мітинги і протести, на Майдані Незалежності в Києві розбите наметове містечко. На головній площі столиці зібралося близько 20 тисяч мітингувальників.[27]
Революція Гідності[ред. • ред. код]
21 листопада 2013 р., за кілька днів до саміту у Вільнюсі, Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.[28][29] Це спричинило масові акції протесту в Україні, результатом яких стало усунення Януковича від влади.
Кримська криза[ред. • ред. код]
Росія заявила, що призначення Турчинова виконувачем обов'язки Президента було неконституційним[30] і ввела війська у АР Крим[31]. Після проведення псевдореферендуму, Росія анексувала Крим та Севастополь. Майже увесь світ визнає дії Росії стосовно України незаконними.
Війна на сході України[ред. • ред. код]
Навесні 2014 проросійські озброєні сили захопили органи влади та відділення міліції в Донецькій та Луганській областях, де створено, відповідно «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку».
13 квітня у Донецькій області розпочато антитерористичну операцію (АТО) з метою зупинити терористів і сепаратистів. На боці України воювали силовики, Національна гвардія та добровольці, на боці сепаратистів — збройні сили Росії, добровольці з Росії та інших країн. Ситуацію ускладнювало те, що Україна не контролювала значну частину державного кордону з Росією, тому терористи регулярно отримували підкріплення з-за кордону.
ЄС, США, Японія, Канада, Австралія та деякі інші країни почали вводити санкції проти російських політиків і олігархів, які причетні до ескалації конфлікту. Збиття Боїнга 777 біля Донецька 17 липня ще більше загострило ситуацію. Водночас, українські збройні сили поступово відновлювали контроль над Донеччиною та Луганщиною, аж доки після Дня незалежності України російські війська вже відкрито не почали переходити кордон та окупувати українську територію. Так, 25-28 серпня російські війська зайняли Новоазовськ — порт на Азовському морі, який розташований за 44 км від Маріуполя.
Значні втрати українських сил унаслідок оточення під Іловайськом, загроза захоплення Маріуполя та прориву російських сил до Запорізької області й Криму змусили керівництво України шукати шляхи до мирного врегулювання конфлікту. У Мінську розпочала роботу переговорна група за участю представників України, ОБСЄ, Росії, ДНР і ЛНР[32]. 5 вересня підписано Мінське перемир'я — угоду про тимчасове припинення вогню[33][34]. Однією з умов припинення вогню з боку сепаратистів і Росії був закон про «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який Верховна Рада України ухвалила 16 вересня, в один день із ратифікацією Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
Підписатися на:
Дописи (Atom)